мій корабель плугом черкає дно -
раз по разу лишає в мулі точки й тире.
в них псалми про вічне життя, як воно є.
якщо воно є.
мій корабель плугом черкає дно.
стони команди скидаються на хрускіт кісток,
хоч кораблю все одно.
він проповідує гучним скреготом свій аскетизм,
ланцюгами вантажних кранів скликає вечірній набат.
він не нарікає, він відпускає гріхи.
сповнюючись первинним світлом,
він не пояснює свій містицизм,
бо заслуговує врешті решт лягти на дно.
після портів, прибережних барів,
доків і снів
про повернення і тепло,
загорнутих у думки
сотен тисяч морських вовків.

я застібаю на всі замки каютне вікно,
щоб вода не розлякувала моїх риб.
я бережу тишу
і сірники
для зустрічі з тим,
хто малює підводні страхи
і тримає весь океанічний мул.
я наче випадковий спостерігач
драм,
що галонами наповнюють корабельний трюм.
я бачу.
я чую.
шум.
маючи зябра замість легень, я б сказав,
що це мільйони щурів
торпедами прорізають глибоководний страх,
врешті звільняючи від нечестивості мій корабель.
моя духовність здіймається вище на один щабель
з кожним щоглибшим метром.
з кожною наступною тріщиною
на моїх вустах.

мене тримають
не поранення і не цей цемент звинуваченнь
на безневинних ногах.
стиснутий барами до розміру своєї душі,
я лишаюсь за власним бажанням. сам.
і скронею відчуваю вібрації піску
на тому боці Землі
серед морів, де об’єми великі, а рухи малі,
де цієї миті проростають буграми точки й тире,
вкриваючи поверхню густо, мов лугова трава.
мій корабель плугом черкає дно.

і в останній момент я розрізняю слова:
якщо ти чуєш - значить слухаєш.
якщо тобі болить - ти досі жива.
поки є куди йти - йди.
поки є за що рвати жили і прóжилки -
значить бій в ім’я правди досі трива.
вір в себе, як я вірив в тебе.
це я передаю тобі найтепліший привіт,
вибач, нема
зв'язку.
тут, де північної широти одинадцять - двадцять один,
східної довготи сто сорок два -
один -
два.