подивись, навколо така весна,
яка блять війна, яка блять?
така вже жага, така жага –
хоч пустися бéрега,
як вийшла за берегá.
хоч зціжуй її з долонь –
всяко липне до пальців,
торкає серця скитальців,
розжареним смальцем
ллється рідна в фортеці скронь.
бо ж навколо така весна,
лишень щось в цій весні недоречне –
хибне, нове, спотворене,
небезпечне, попри всі заперечення,
виє в потилиці цвяхом розпеченим,
червоною ковдрою застить зір.
й поки горни сурмлять,
поки гори стоять непорушно,
так зворушливо й незворушно
не м’ячі, а снаряди підписує
твого клубу старий бомбардир.
але ніби в гливкому стоп-кадрі
застигає пелюстка над ним.
скільки літ, скільки зим,
бог із ним – скільки війн,
а ж ми веснам не дали ради
і у груди, немов прикладом,
попри слабкості, сумнів, втрати,
забивається слово «вір».