я несу тебе на руках так,
як домушнік виносить із дому телек –
легко й невимушено,
з гордо піднятим підборіддям,
щоб ніхто не здогадався,
що ти мені не належиш,
що я тебе вже втрачаю
щойно тебе отримавши.
ти ховаєш щасливе обличчя
в довгих пасмах мого волосся,
щоб ніхто не смів побачити,
як крижинка невпинно тане,
попри все і беззаперечно
витікаючи поміж пальців,
залишаючи по собі
лиш солоні сліди-відбитки
на руках, що недавно тримали
теплу здобич – завʼязь щастя,
холодну зброю – пристанок смутку.
гіпсофіли в порожній банці
застигають в минулім часі,
іронічною іпостассю
окреслюючи здобутки.